Петро Арсенич – науковець та історик із Франківщини. Мав відношення до дисидентського руху в 70-х роках. Викладав в Івано-Франківському педагогічному інституті. Але за те, що пропагував ідеї націоналізму, його звільнили. Був одним зі засновників товариства “Просвіта”, “Меморіал”, товариства краєзнавців у Франківську та Народного руху України. Це пан Арсенич 15 квітня 1990 підняв на міській ратуші український прапор, пише ifrankivchanyn.com.
У пошуку себе
Петро Арсенич, за життя, відзначився в різних галузях науки та культурно-громадської діяльності. Він був відомим істориком, музеєзнавцем, культурним та просвітницьким діячем, етнографом та колекціонером.
Народився Арсенич 24 січня 1934 року в с. Нижній Березів, що на Косівщині. З дитинства Петро мав відношення до підпільного національного руху. Батьки – прості селяни, збирали харчові продукти для УПА. А родич Арсенича Микола був головою Служби безпеки ОУН.
Коли в 1948 почав навчання в Коломийському педучилищі, змушений був його покинути. Все через вимогу записатись до комсомолу. Петро, після повернення на батьківщину, вступив до Юнацької сітки ОУН. Його обов’язком було поширювати підпільну літературу.
За якийсь час, Арсенич вступив до київського Університету Шевченка на історичний факультет. У 1958 він закінчив його як історик-музеєзнавець. Після цього влаштувався у франківський Краєзнавчий музей завідувачем історичного відділу. Пану Петру було дуже цікаво досліджувати тему українського визвольного руху.
Саме тому, таємно, він зустрічався зі січовими стрільцями, воїнами УПА та УГА, нотував їх захопливі розповіді. Все це, звичайно, без відома свого керівництва. Потім була робота в Педагогічному інституті Франківська. Арсенич часто агітував студентів на пошуки спогадів про підпільний визвольний рух, цікавих повстанських пісень.
Паралельно історик передплачував видання “Наша культура” та “Наше слово” з Польщі. Активно розповсюджував лемківську літературу. В пана Петра навіть була колекція журналів 20-30 років. Їх він фотографував, робив машинописи та надсилав однодумцям. Займався видавництвом власної літератури, яку потім привозив зі столиці.
Коли в 1964 до інституту прийшов Мороз В., була організована ціла група з молодих та прогресивних викладачів. На жаль, за певний час, Мороза заарештували за знайдені повстанські пісні від Арсенича. Останнього також затримала поліція.
Втім, за браком доказів, пана Петра не могли звинуватити. Під тиском, Арсенич засвідчив, що Мороз дав йому підпільну літературу. Через три дні історика звільнили.
Втім, на суді Арсенич заявив, що його змусили силою свідчити проти Мороза. Також стверджував, що любити українське – то не злочин. Погодився з тим, що висловлювався проти русифікації дитячих садків та знищення українських пам’яток. Ці свідчення допомогли пану Морозу захистити себе в суді. На жаль, Арсенича за такі заявки звільнили з роботи. Історик, втім, продовжував допомагати сім’ї Мороза.
Переслідування
Очевидно, що радянська влада не бажала залишати Петра Арсенича в спокої. Звільнений з роботи за неугодну поведінку, він став частим гостем профілактичних бесід, жертвою стежень та залякувань. На чоловіка тисли, аби він сам зізнався у своїх злочинах.
Його любов до історії, краєзнавства була нахабно придушена забороною видавати власні праці. Арсенич мусив призупинити роботу над кандидатською. 20 років. Саме стільки комуністи не давали спокою історикові за його любов до всього українського та прагнення жити у вільній країні.
Каральна комуністична машина тільки починала розганятись. Українську мову було зі всіх сторін придушено. Першість віддавалась російській. В той час сталась “випадкова” пожежа київської Публічної бібліотеки АН УРСР. Зовсім не дивно, що згорів саме відділ з українською літературою. У вогні було знищено близько 600 тис. томів рідких видань, рукописів та книг.
Будь-яке бажання читати, купляти та поширювати українську літературу каралось кримінальною відповідальністю. А чекісти вже добрались до храмів. Так було знищено понад 10 тис. церков та пам’яток культури. Тоді загинули такі світила української визвольної боротьби як Симоненко, Алла Горська, Олекса Тихий, Володимир Івасюк та ін.
Арсенич таємно поїхав до Умані, аби відвідати Надію Суровцеву. Жінка була однією з перших жертв московських репресій. Пані Надія відображала страждання та героїзм великої людини, котра на собі відчула всі жахи каральної комуністичної машини. Жінка мала достатньо сил та здоров’я, аби стійко відбути 30 років таборів. Нею надихались такі постаті як: Ярослав Дашкевич, Борис Антоненко-Давидович, сім’я Світличних та ін.
Коли комунізм розвалився, Петро Арсенич дуже тішився, що дожив до вільних часів. Особливо тому, що можна було вільно говорити про злочини радянської влади. Він завжди наполягав на тому, що для вільного українця провідником повинна стати мова. Боровся з русифікацією. Історик вважав, що люди бояться, що будуть одні, не маючи сили справитись з тиском проблем. Петро Арсенич говорив, що потрібно бути завжди першим, а не одним.
Просвітянин із Франківщини
Вчений трудився все життя, аби культурно збагатити та національно відродити Прикарпаття. У 80-х він був серед засновників товариства ім. Т. Шевченка “Просвіта”, “Меморіалу”, товариства краєзнавців у Франківську, Народного руху України. За час свого депутатства, працював над питаннями культури та національного відродження. Він став одним з організаторів та учасників Міжнародної наукової конференції “Українці в Канаді”, Першого світового конгресу гуцулів та ін.
За свій просвітницький внесок, Петру Арсеничу дали право піднести український прапор на франківській ратуші в 1990 році.
Довший час пан Петро головував у франківській “Просвіті”. Арсенич був людиною різносторонньою. Окрім наукового надбання, до його заслуг слід віднести просвітницьку діяльність та відродження української свідомості. Він також відомий як колекціонер великої кількості старовинних листівок, зразків мистецтва та фотокарток.
У приватній бібліотеці Арсенича можна було загубитись. У ній зберігались різні видання, документи, книги та рукописи 19-20 ст. Більшість з яких стосувались Прикарпаття та визначних постатей Франківщини. Також в колекції Арсенича є чимало оригінальних прижиттєвих видань світил української літератури, історії та національно-політичного руху. Це: “Украдене щастя” І. Франка, “Чудацькі думки” М. Драгоманова, “Некультурна” О. Кобилянської, “Моє слово” В. Стефаника, “Чорна рада” П. Куліша та ін.
Петро Арсенич колекціонував й твори письменників Франківщини: Ірчача Мирослава, Кобринської Наталії, Підгірянки Марійки, В. Хроновича та ін. Цікавими артефактами у домашньому музеї пана Павла є різні листівки та фотокартки міст, сіл Прикарпаття, відомих постатей Заходу України та української діаспори, етнографічних знахідок Гуцульщини, Покуття та Бойківщини.
Славиться колекція Арсенича галицькими виданнями зі Львова та Коломиї: “Мета”, “Хлопська правда”, “Покутське слово”, “Народ”, “Станиславівські Вісти” та ін. Не секрет також, що історичними знахідками пана Арсенича та документами користуються науковці, історики та дослідники з Києва, Львова, Франківська та закордону.
Свій серед повстанців
Арсенича Петра в Коломиї пізнавали по характерному чорному портфелю з різноманітними цікавинками. Вчений любив перебувати в гімназії Грушевського та розповідати школярам історії колишніх учнів, їх вклад у національно-визвольний рух. З гордістю згадував випускників: Ярослава Окуневського, Василя Атаманюка, Григорія Голинського та ін. відомих постатей повстанського руху з Коломиї.
Петро Арсенич був завжди бажаним та впізнаваним гостем в осередку дисидентського руху. Його знали родини повстанців, він бував в гостях колишніх в’язнів концтаборів. Історика часто запрошували студенти на фотосесії, заспівати унікальні коломийки, висловити власну думку з тієї чи іншої нагоди.
Арсенич був своєрідним наставником молоді у пошуку свого життєвого шляху. Він намагався побудити в людях національну гідність та гордість за своє коріння. Щодо національної ідентичності, говорив, що це те, що завжди знаходиться поруч з людиною. Світлини з далекого дитинства, каплі роси на пшеничному полі, синє небо на світанку, – все це описує, ким в очах Арсенича були українці.