7 Липня 2022

“Боялися кожного звуку”: харківська студентка розповіла про втечу від війни у Франківськ

Related

100-літня долинська карета та її реставрація

Колишній похоронний караван вже близько 50 років просто стояв...

Франківська стоматологічна клініка безкоштовно допомагає захисникам

Сьогодні наші герої тримають оборону не одного міста, працюють...

Нічне ралі на фронті: історія франківського далекобійника, який пішов захищати країну

Заробляв чималі гроші, мав комфортне місце роботи у престижній...

Share

Катерина Степанишена з Харкова у свої 18 навчалася, працювала, будувала плани на майбутнє, проте 24 лютого все змінилося. Відтоді вона була змушена тиждень просидіти під землею через обстріли. Її прихистком стало бомбосховище гуртожитка. Проте довго там перебувати ставало все складніше, адже ситуація у Харкові погіршилася, дедалі частіше було чути вибухи. Тож Катерина та її друзі вирішили їхати на Західну Україну, до Франківська, пише сайт ifrankivchanyn.com.

Про пережите та евакуацію дівчина розповіла «Суспільному».  

Страх смерті

Вона пригадує: вранці 24 лютого планувала день провести на роботі, однак через кілька годин її життя докорінно змінилося. У те, що почалася війна і Харківщину атакують російські військові, дівчина не повірила. Навіть попри те, що о 5:50 год ранку їй почали телефонувати рідні. Повірила аж тоді, коли недалеко від гуртожитку пролунав вибух. Зрозуміла: почалося. Зараз зізнається, що не може передати словами страх смерті, який тоді відчувала.

Катерина взяла необхідні речі і побігла у бомбосховище, яке стало її «домом» на тиждень. Дівчина зізнається, що страх смерті був сильнішим за бажання подихати свіжим повітрям. Та під землею було не надто спокійно, адже і туди долинали звуки вибухів та обстрілів. «Працювали» ворожі «гради», було дуже страшно, каже студентка. Вона досі не може забути історію, коли одна із жінок вийшла в магазин… і залишилась без ніг. У неї влучив російський снаряд. Ця картина закарбувалася у пам’яті дівчини надовго. Ще більше страшно було, коли вона, сидячи з іншими людьми на вахті, побачила, як від вибуху «розлетілося» скло вікон.     

“Ми боялися кожного шереху, кожного звуку”

У перші дні березня студентам сказали, що вони мають евакуюватися з бомбосховища через загрозу ракетного обстрілу. Катя боялася, проте усвідомила: іншого виходу в неї немає. Дівчина зізнається: лякалася від кожного звуку та шереху і дуже сильно боялася загинути: чи в Харкові, чи по дорозі на Захід. Проте розуміла: змушена евакуюватися з міста.

Вона та її друзі у той же день добралися на вокзал і вирушили потягом на Західну Україну, до Івано-Франківська, де мешкали знайомі. Тим часом у Харкові центр зазнав сильних авіаобстрілів. До рідних поїхати не могла, адже вони перебували під Харковом, а там теж ворог не припиняв обстріли. При цьому на тій території окупанти вже почали підривати мости.

Степанишеній довелось починати нове життя вже на Прикарпатті. Але вона не покидала думок про рідне місто і хотіла якнайшвидше повернутися додому. Та війна внесла свої корективи і понад місяць дівчина вже в Івано-Франківську намагається жити, як і до війни у Харкові, звичайним життям. Вже познайомилася з містом, тут знайшла нових друзів і продовжує навчання дистанційно.

Та попри життя у безпеці Катя зізнається: насамперед сумує за своїми рідними. І вірить, що вже невдовзі зможе повернутися до рідного Харкова, за яким сумує не менше, де міцно обійме батьків і друзів.