Природа дає все для нормального життя людини і навіть більше. Правильно використовуючи ресурси, знаючи про властивості тих чи інших рослин, людина могла б жити набагато довше та якісніше. Однак ми ніби запрограмовані на самознищення. Маючи такий потужний потенціал природних ресурсів, ми їх не використовуємо, на превеликий жаль. Прикладом такої недбалості є без перебільшень унікальна природна і лікувальна вода в урочищі Буркут, пише сайт ifrankivchanyn.com.
Українське боржомі
Про це унікальне джерело у Верховинському районі, на той час Жаб’є, було відомо ще в XVII столітті. Сама назва Буркут походить від запозиченого з тюркської “бор-кут”, тобто кисле джерело. Вірмени, які ходили зі Станиславова до Угорщини за товаром, одні з перших розрекламували цю диво-воду. Про цілющу залізну воду знали навіть у Львові та Тернополі. Відомо, що в 1867 році з Буркуту воду возили у спеціальних дерев’яних бочках для багатіїв не тільки Станиславова, а й Львова та навіть Австрії. Не цуралися сюди приїхати багаті міщани й з Буковини та Поділля.
Проте справжній бум відвідування цього воістину райського куточка Карпат припадає на ХІХ століття. Про лікувальні властивості буркутської води слава рознеслась аж до Польщі, тому на початок другої чверті ХІХ століття відбувалось справжнє паломництво до Жабйого, а потім верхи на конях — до Буркута. Сюди їхали сім’ями, з коханками, з хворими та цілком здоровими, просто віддаючи данину моді чи за компанію, підкреслити свій статус чи просто згаяти час, себе показати та на людей подивитись. І зараз дорога там дуже погана, а в ті часи без спецтехніки вона і поготів була ненайкращої якості. Згадують, що в особливо стрімких місцях панянкам доводилось зав’язувати очі, бо ті навідріз відмовлялись рушати небезпечною дорогою. Місцями дійсно дорога не для слабкодухих, але ті, хто наважувався пройти далі, отримували винагороду: небачені досі краєвиди з височенними горами, вкриті віковічним лісом, надзвичайно чисте повітря і чудову на смак воду, яка до того ж лікувальна.
Буркут — феєрія розваг та відпочинку
Протягом незначного часу через неймовірну популярність цього місця Буркут перетворився на перший в Карпатах повноцінний курортний куточок з санаторіями та пансіонатами, бюветами та купальнями. Подейкують, що панянки могли виключити зі свого кола спілкування подруг, які не відвідали Буркут. Тут побували Іван Франко та Леся Українка, Михайло Грушевський та Гнат Хоткевич, Василь Стефаник та Маркіян Шашкевич, Марійка Підгірянка та ще багато відомих і не дуже українців.
Від такого ажіотажу мали зиск і місцеві гуцули. Вони мали змогу продати тут виготовлені продукти та сувеніри. Також Буркут став прихистком для неблагонадійних людей чи таких, які воліли б не афішувати про своє існування. Роботи було вдосталь для кожного: мужчини будували, зводили, ремонтували; жіноцтво прало, прибирало, доглядало.
Буркут ніколи не спав. Вночі при світлі величезних вогнищ відпочивальники під запальну музику та співи забавлялися до самого ранку, а вдень, відпочивши кілька годин, поправляли здоров’я лікувальною залізною водою.
У другій половині ХІХ століття Буркут попав під вплив Львівської дирекції лісів. Вона видала розпорядження про будівництво нових додаткових котеджів для “повітреників”, тобто відпочивальників. Сервіс став набагато кращим, проте й оплата зросла. Місяць відпочинку коштував 2 гульдени. Для порівняння суддя міського суду Станиславова на той час мав зарплатню у 200 гульденів, а звичайний сторож – 74 гульдени. Тобто ціна цілком пристойна. Щоправда, за купіль і саму воду з бювету потрібно було платити окремо. Для ощадливих можна було знайти джерела, за які й платити не було потреби, оскільки їх в навколишніх лісах було вдосталь.
Ґаздиня курорту
Саме так називали Теофілю Лакусту, дочку о. Теодора Коржинського, яка була незмінною керівницею курорту в останні десятиліття його існування. Вона була завжди усміхненою, знала імена всіх гостей та їхні вподобання. Переймалася добробутом та комфортом кожного гостя особисто. Тому збереглись світлини, де вона з різними почесними гостями: Франком, Лесею Українкою та іншими.
Незмінним лікарем, який проводив тут цілий сезон з сім’єю, був Володимир Кобринський, син Йосафата Кобринського, відомого мецената Народного дому у Коломиї. Відомо, що він товаришував з сім’єю Франка. Він видавав рекомендації відповідно до скарг пацієнтів, кому скільки і де пити води чи приймати купелі. Виконував також роль фельдшера, адже часто траплялись різні неприємності на кшталт вивихів чи переломів, укусів та інших халеп, на крутих гірських стежинах під час відпочинку..
З початком XX століття, а разом з ним і Першої світової, а за нею і Другої світової воєн курорт почав занепадати. Сюди ще завертали по кілька людей з надією полікуватись чи найвідданіших шанувальників відпочинку в горах. Проте минулої слави відновити Буркуту так і не вдалося.
Буркут радянський
Ожив Буркут аж в 1948 році, та зовсім не так, як до цього. Коли прийшли московитські більшовики у Карпати, вони зовсім по іншому дивились на місцевість Буркута. Парадигма радянської влади була наступною: “Радянська людина будує світле майбутнє, а на відпочинок і відновлення життєвого потенціалу часу немає. От збудуємо його, тоді і відпочинемо”. І почалось… Для повоєнної відбудови було потрібно багато матеріалів, а тут — тисячі гектарів майже незайманих лісів. Швидко зробили дорогу і поїхали в Буркут не туристи і відпочивальники, а великі лісовози. З пансіонатів зробили гуртожитки для лісорубів, а про цілющі властивості води навіть не згадували. Щоправда, місцеві лікарі при захворюваннях кишково-шлункового тракту чи жовчнокам’яних хвороб рекомендували пацієнтам звернутись до водіїв лісовозів, щоб ті звезли з гір бідончик води, яку треба пити з лікувально-профілактичною метою. Райський куточок був поруйнований московитськими ідеями.
Втрачений рай
З прийняттям незалежності України Буркут був дуже понищений. Багато джерел були поховані гусеницями тралів. Залишилися кілька джерелець, які теж були в занедбаному стані. На початку 2000 були ідеї з відновлення хоча б випуску пляшкової мінеральної води, адже за аналізами та дослідженнями, якість та властивості буркутської води майже ідентичні до всесвітньовідомої “Боржомі”. Проте ідеї не були втіленими в життя. До великого нещастя, у 2010 році після великої повені, яка поруйнувала останні будівлі, що тут збереглись, в Буркуті не залишилось жодного постійного мешканця. Колись наповнений життям, енергією та мальовничістю райський куток перетворився на фантасмагоричну зону відчуження.
В останні роки спостерігається деяке пожвавлення біля джерела, іноді заїжджають туристи чи місцеві ходять по чорниці та малину, однак минулу славу Буркута тут зараз годі побачити.
Сподіваємось, що знайдуться мудрі люди, які зможуть відновити цю перлину Карпат. Для цього багато не треба: розробити проєкт, знайти кошти і дуже багато працювати. Та природа вміє карати, але й вміє віддячувати. Повені — це наслідок безконтрольної вирубки лісів, тут і експертів не треба. Але, як каже прислів’я “Природа — мати, будь їй сином”, і вона по-материнськи віддячить.