Серед досягнень видатного вченого із Франківщини Володимира Грабовецького є також і культурно-громадська складова. Діяч науки та техніки України отримав Орден “За заслуги”. А від 1990 завідував кафедрою історії України в Прикарпатському університеті. Також пан Грабовецький – невтомний дослідник історії Прикарпаття та опришківського руху 15-19 ст. Він є організатором історико-меморіального музею О. Довбуша та Музею історії Франківська, пише ifrankivchanyn.com.
Почесний винниківчанин
Володимир Грабовецький народився в Печеніжині, що на Франківщині, 24 липня 1928 року. Пов’язав життя із вивченням історії. Має у своєму послужному списку чимало звань: український вчений, Доктор історичних наук, професор, відмінник освіти, заслужений діяч науки та техніки, почесний доктор Ужгородського національного університету, почесний професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та ін.
Також Грабовецький був членом дванадцяти освітньо-громадських товариств, має 35 урядових, вишівських, громадських почесних дипломів та грамот.
Ріс Володимир в сім’ї ткача. Його батько був активним учасником визвольних подій 1918-1920 років. Вчився Володя в Коломийській українській гімназії та до 1944 у малій Духовній семінарії Львова. Пізніше була Винниківська середня школа. В 1952 Грабовецький закінчив історичний факультет Львівського університету ім. Франка. Далі працював вчителем у Винниках.
Історик завжди тепло відгукувався про містечко у складі Львова, де пройшли його найкращі роки. Володимир жив там, вчився, вчителював. У Винниківській середній школі був завучем, а згодом директором. Грабовецький невтомно вивчав винниківську історію та брав участь у шевченківських вечорах.
Пан Володимир був залучений до створення історико-краєзнавчого музею у Винниках. За громадську діяльність та вивчення історії міста, Грабовецького нагородили званням Почесного громадянина Винників у липні 2011.
Місцевий житель Ярослав Шпаківський не раз пригадував як ефектно пан Володимир з’явився у місті. Перед ним постав, наче гуцул зі сторінок книжок. Був одягнутий у характерний одяг, мав топірець та капелюх. Без уваги Володимир не лишався. Навіть діти захоплено вигукували, коли бачили історика.
Шпаківський пригадує, як пан Грабовецький приходив до його батька, аби вивчати церковну справу. Він хотів співати в місцевій церкві та бути дяком. Малим, Ярослав часто бачив чоловіка. Також розповідав, що замолоду, пан Володимир продавав на вулиці газованку, аби могти хоч якось себе прогодувати. Шпаківський охоче допомагав пану Володимиру.
Наука у житті Грабовецького
Наукову діяльність талановитого історика можна поділити на львівський та івано-франківський періоди. З 1953 по 1975 Грабовецький віддав роботі у Львові. Далі був Франківськ. Сімнадцять років вчений очолював кафедру історії в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника.
В ці роки Володимир захистив кандидатську та докторську, став старшим науковим співробітником. Історик невтомно працював над видавництвом великої кількості наукових праць. Відомою стала монографія “Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654”. Грабовецький є автором 900 статей про українську історію та історію Прикарпаття. Сильно вже полюбилась історику Франківщина.
Також з-під його пера вийшли шість “Нарисів історії Прикарпаття”, трилогія “Ілюстрована історія Прикарпаття”. Писав Володимир й про життя Шевченка та Маркіяна Шашкевича.
Відгукувались вченому історії про карпатських опришків. На їх вивчення він витратив п’ятдесят років. З-під пера Грабовецького вийшло “Карпатське опришківство 16-19 ст.”. Неодноразово писав про славнозвісного Олексу Довбуша. Присвятив цій вагомій постаті понад сто праць. Також збирав різні історичні, літературні та мистецькі експонати Франківщини.
П’ятдесят років пошуків дозволили назбирати достатньо матеріалів, аби відкрити Франківський державний історико-меморіальний музей О. Довбуша в 1955. Також в місці народження та смерті відомого опришка Грабовецький встановив пам’ятники.
Пан Володимир був організатором музею історії Івано-Франківська, музею історичної кафедри при університеті ім. В. Стефаника. У свій час Грабовецький заснував Прикарпатську історичну школу. Його праці виходили також в Європі та Америці.
Дуб Пилипа Орлика
Володимир Васильович належав до наполегливих людей. Бо хіба слабкодухі могли б досягти таких значних наукових висот? Його впертість, одного разу, спровокувала не надто приємну історію із міською управою Івано-Франківська. Інцидент був пов’язаний з увічненням пам’яті Пилипа Орлика на Прикарпатті.
Вчений розповідав, що місцеві чиновники надо зарозумілі. У 85 років пан Володимир, за власні гроші, зробив мідну табличку з портретом гетьмана Орлика. Тоді місця для неї, окрім вітальні Грабовецького, так і не знайшлось. Вчений навіть ланцюги підготував, аби обгородити старого дуба у дворі його п’ятиповерхівки.
За словами Грабовецького, дерево пам’ятало ще Пилипа Орлика. Про те, що воно мало відношення до гетьмана, пан Володимир дізнався з розповідей композитора Кос-Анатольського. На жаль, подібні історії міську владу не зачепили. Замість меморіальної дошки, чиновники розпорядились встановити сміттєві баки.
Сусіди приносили на історичне місце відходи, а могли споглядати старовинну пам’ятку та слухати цікаві історії минувшини. За словами пана Володимира, це історичний вандалізм. Він не раз читав, як чиновники з мерії хизувались, що Франківськ став європейським містом. Та хіба така неприємна ситуація не перечить подібним висловлюванням?
Науковець таки домігся того, що до його будинку завітав заступник міського голови. Володимир Грабовецький просив, аби смітник перенесли в інше місце. Чиновник відреагував на прохання відмовою. За його словами, нема ніяких документальних підтверджень про історичну цінність та 300-ліття дуба. Навіть пригрозив, що винайме комісію, яка розвінчає ті небилиці.
Пан Володимир сумно жартував з того приводу та покладав надію, що дерево не додумаються зрізати, аби порахувати вік дуба по річних кільцях.
До 2010 історик домігся, що вулицю генерала Васильєва перейменували на Пилипа Орлика. Також на честь 300-річчя конституції Орлика, Грабовецький заявив, що гетьман не лише приїздив до Станиславова, але й працював над відокремленням церкви та України від Росії. Історик дізнався, що у Франківську колись мешкала дружина Орлика із дочками. Незаперечні докази цьому знайшов у львівських “Актах городських і земських”.
Квартира-музей
З інтерв’ю Івану Крайньому у 2012 році дізнаємось дещо цікаве про квартиру науковця. На 85 році життя він висловлював стурбованість власним помешканням. Вчений поділився, що всі його близькі давно за кордоном, а він у Франківську сам один остався. Пан Володимир боявся, що по смерті, його житло загубиться на ринку нерухомості.
З чим був пов’язаний такий страх Грабовецького? За життя, керований любов’ю до історії Прикарпаття та опришків, вчений зумів назбирати чимало експонатів, вартих бути на музейних полицях. Тому великим бажанням пана Володимира було приєднати свою квартиру, як філію, до музею Олекси Довбуша.
Історик вважав заклад чи ненайдорожчим для себе. Грабовецький сподівався, що міська влада поставиться до заповіту вченого відповідальніше, аніж до дуба Орлика.
Зі слів Крайнього, квартира справді нагадувала музей. Стелажі з численними книгами, старовинними документами, мистецькими творами, картинами відомих українських художників стали основою для путівника у “Домашній музей академіка Володимира Грабовецького”. Його написав Василь Марчук, після того, як сам ознайомився зі всіма зібраннями Грабовецького.
Також історик ділився, що у свої 85 ставиться до смерті по-філософськи та спокійно. Він радий, що залишає по собі близько 1,5 тис. наукових праць та 57 монографій. Вірив, що все це дістанеться бібліотекам.