На Франківщині від давніх часів жили люди, котрі мали надприродну силу. І називали їх в регіоні мольфарами, пише ifrankivchanyn.com. Втім, за часів І. Франка, В. Гнатюка, А. Онищука та Р. Кайндля це слово не вживали. Аналогічні мольфарам дії: вбивання кілків, насилання порчі та відвертання від неї, маніпуляції з голками, також практикували люди, котрих називали знахарями, баїльниками, примівниками, пише localhistory.org.ua.
Михайло Нечай
Це він в день інавгурації Януковича у 2010 році прокоментував, що цього пана, котрого “висвятили на царя”, через три роки буде вбито. І так, своєрідну репетицію смерті цей недопрезидент таки пережив.
З’їжджалися до цілителя з усіх куточків. Грошей за свої послуги чоловік не просив. Втім, якщо давали, то не відмовлявся. Щодня про свої проблеми Нечаю розповідало до десяти людей.
Народився знахар на Франківщині у 1930 році. У Нечаїв поколіннями передавалась легенда, що вони походили від правої руки Хмельницького, характерника Данила Нечая. Пан Михайло пригадував, як його малого бабця брала зі собою в гори. За збором зілля і трав, розповідала внукові про їх призначення.
Малий Нечай вже у вісім років вперше відчув, що має певну силу. Він допоміг своєму другові та пораненому ліснику, коли зупинив рукою кров. З того моменту бабуня вчила малого та готувала до посвячення. Нечай вважав себе “білим” мольфаром. У горах такі цілителі вели споконвічну війну з “чорними” знахарями.
Михайло також грав на дримбі та виготовляв їх сам. Хлопець продавав інструмент коло церкви, аби заробити для сім’ї якісь гроші. У 1964 Нечай заснував народний фольклорно-етнографічний ансамбль дримбарів “Архаїчні струни Черемоша” та протягом сорока років ним керував.
Вперше про цього мольфара дізнались на “Червоній руті” 89 року, коли організатори попросили його забезпечити гарну погоду. Звичайно, Нечай справився зі своїм завданням на відмінно.
Ще раніше до мольфара на консультацію їздив Параджанов перед фільмуванням “Тіней забутих предків”. Він жив недалеко від Нечая та весь час розпитував про гуцулів. Параджанов у своєму фільмі увіковічив двох останніх живих мольфарів (вони несли хрест на похороні). Актор Іван Миколайчук вчився у Нечая грати на дримбі для фільму.
Українська журналістка, письменниця, дослідниця традиційної культури Громовиця Бердник була завжди у хороших стосунках з мольфаром. Розповідала про чоловіка як про людину дуже мудру, інтелігентну та делікатну. Нечай вважав покликанням і обов’язком своїми здібностями помагати людям. Попри те, що пан Михайло був людиною відомою, таємницю своїх езотеричних знань та потаємних сил нікому не розповідав.
Пані Бердник зі знімальною групою відвідувала мольфара за десять днів до його смерті. Жінка розповідала, що пан Михайло знав про свою смерть і відмовляв усім охочим прийти до нього після 15 липня 2011 року. Того злощасного ранку психічнохворий, котрий вже мав один злочин на душі, завдав мольфару смертельний удар ножем. Відбулось це на сеансі, котрий проводив Нечай. Злочинець пояснив, що діяв за релігійним покликанням.
Ґой із Шешорів
Андрій Атаманюк (1903-1992) був відомим знахарем в регіоні. Народився в Шешорах. Сам чоловік заперечував, що він мольфар. Розповідав, що його піст та віра в Бога давали йому силу допомагати людям. Ґой також не приймав гостей в неділю та свята.
Люди розповідали, що він умів лікувати фізичні недуги, давав дієві поради, мав дар провидця. Керувався принципом, що людям завжди треба допомагати, якщо ти вже знаєш як це робити. Інакше можна взяти на душу великий гріх.
Про Атаманюка ходили чутки, котрі не вщухають і досі. Розповідали, що він не лише мав надприродні здібності, вмів читати думки, але й був помічений в інтимних стосунках з темними силами. У книзі “Знаки карпатської магії” Громовиці Бердник є одна історія про знахаря Ґоя.
Вона почула її в Косові. Дві куми йшли до мольфара по допомогу. Та, котра мала кошик яєць, засумнівалась в Атаманюку. Подумала, що може, він не має ніякої сили й то все неправда, що про нього розповідають. Трохи яєць по дорозі жінка витягла та сховала в кущах.
Другу куму мольфар прийняв першою, а тій, що засумнівалась сказав, що не хоче навіть з нею розмовляти, якщо вона вважає його старим брехуном. Додав, що раз жінка і яйця сховала, то їх теж забрати не зможе. По дорозі додому та кума дійсно не знайшла яєць, саме лише кубло з гадюками.
Шумєлик із Надвірнянщини
Андрій Кушєрук на прізвисько Шумєлик народився в Надвірнянському повіті. Був по житті самітником, мешкав в невеличкій хатині та кожного дня приймав у себе людей.
Його односельці розповідали, що мольфар нікому не відмовляв, багатий то був чи бідний. Коли не було відвідувачів, Шумєлик сам йшов у село та по дорозі ворожив усім, хто того бажав. Найкращим днем для своєї справи вважав п’ятницю, коли ще нічого не їв та не курив люльки.
Про себе Шумєлик казав, що були дні, коли він все добре бачив і розповідав про це із великим запалом. Але були й такі, коли ставалось зовсім навпаки. Український етнограф та дослідник Гуцульщини Антін Онищук мав можливість спостерігати за сеансом Шумєлика. Дослідник розповідав, що мольфар був дуже захопленим під час ритуалу, вірив у свої сили та з великим запалом кликав відьму чи хворобу. А очі його світились як у вовка. При тому, він міг кидатись, наче справді когось бачив чи виганяв.
Трансформація мольфарів
Першим досліджувати походження слова “мольфар” взявся мовознавець Броніслав Кобилянський у своїй публікації 1967 року. Спочатку він виводив поняття зі староруського: “мль” (“молитва”, “молвити”) зі суфіксом арь утворювали “молвар”. Тобто, людина, що замовляє та чаклує словом.
З часом, Кобилянський перейшов на бік тих науковців, котрі бачать в цьому слові запозичення з італійської, де “malfare” – чинити зло, злодіяння, злочин. Є історичний факт, що в 19 столітті 10 тис. італійців брали участь в будівництві Карпатської залізниці. Тому, цілком ймовірно, що саме тоді це слово потрапило до вжитку серед гуцульського населення.
Сучасні дані говорять про те, що протягом 20 століття термін “мольфар” набув іншого змісту. Мольфарство стало більше асоціюватись не з чорною, а з білою магією, допомогою людям з проблемами здоров’я, тим, хто в біді та складних життєвих обставинах.
Роман Киричів стверджував, що гуцули мали “скорочену дистанцію” між дияволом та Богом. Обидвох вони наділяли земними рисами. А до мольфарів, котрих вважали “Земними богами” ставились з особливою шаною та беззаперечною довірою. Їх соціальний статус, звісно, був високим.
Звертатись до мольфара за поміччю чи порадою не вважалось ганебним, навпаки, таких поважали. У серйозних справах та важких хворобах першим ділом спішили до мольфарів.
Втім, зовсім протилежне було ставлення до “навчених”, а не вроджених знахарів. Пояснювали це так: вроджений мольфар успадкував свої темні знання та сили, а навчені робили свідомий вибір та вчились цього цілеспрямовано. Говорили, що вони проводили обряд відречення від Христа та присягали на вірність Юді. Таких “псевдо мольфарів”, переважно, боялись та остерігались. З ними намагались не перетинатися, аби, не дай Боже, не налаштувати проти себе.
І хоч останній мольфар своїх сил нікому не встиг передати, бо діти їх не мали, а внуки вчитись не хотіли, він мав змогу говорити у час, коли це можна було робити без остраху. Втім, щось таке таємне, глибинне точно не може щезнути безслідно та продовжує своє існування десь поміж гір. Так вважала Громовиця Бердник.
