Скромний, з приємним тембром голосу, невисокого зросту зі світлими, глибокими, але вічно сумними очима – так описували Василя Стефаника його сучасники, пише сайт ifrankivchanyn.com. А що про нього знаємо ми, його земляки? Спробуємо пригадати чи відкрити щось нове про геніального людинолюбця, який відчував біль простого галичанина, прагнув наблизити Батьківщину до цивілізованого світу та вірив у демократичне майбутнє свого народу.
Дитинство та юність
Всі ми родом з дитинства. Тому характер майбутнього письменника гартувався саме там. Народився в досить заможній, але багатодітній сім’ї (мав двох братів та двох сестер). Виростав маминим пестунчиком, оскільки мав ніжну душу. Батькові це зовсім не подобалось, і, стверджують, що він був досить грубим і авторитарним чоловіком. Тому, побачивши, що син не буде працювати біля господарства, батько вирішив віддати його в науку, тільки не спитав, що думає сам Василь. Отже, вердикт було затверджено: бути йому лікарем. Так почався шлях через терни до зірок.
Шкільні роки були важкими через недолугість освіти та величезне цькування всіх, хто не вписувався в загальні рамки середньостатистичного школяра, а юний Стефаник на цю роль підходив якнайкраще: невисокого росту, сором’язливий, фізично слабенький та завжди замріяний. Хоча, за словами самого Василя Семеновича, наука давалась легко, попри те, що викладання велось польською і німецькою, тільки стосунки з однокласниками отруювали радість від навчання.
Пізніше Стефаник згадував один приклад зі шкільного життя, який яскраво характеризує тогочасну освіту. На вимогу учителя Василь не зміг через свій низький зріст дотягнутися до дошки, за що отримав удар палицею по руці. Удар був настільки сильний, що кінцівка одразу набрякла і посиніла. Однокласники взяли його на глум і від такого приниження юний Стефаник знепритомнів, а потім ввечері хотів навіть накласти на себе руки. Ось такий булінг початку ХІХ століття.
Гартування характеру
Після навчання в рідному селі та Дрогобичі Василь Стефаник вступив до Коломийської гімназії. Це був вибір батька, бо, як зазначалося вище, саме він вирішував, чим займатись та де вчитись синові. Тут молодий покутянин зустрів друзів, які кардинально вплинули на нього. Це були Лесь Мартович та Іван Семанюк, який пізніше став відомий як Марко Черемшина. Друзі хотіли справді чогось навчитись, а оскільки тогочасна освіта була формальною, то вони створили таємний гурток, відомий як Покутська трійця. Саме тут Стефаник дізнався про українську літературу, про справжню історію України та боротьбу українців за свої права та свободу. Він настільки загорівся цими ідеями, що від затурканого юнака не лишилося й сліду. Стефаник разом з учасниками гуртка активно займається просвітою селян, організовує читальні, створює сільські молодіжні активи. За це поплатився виключенням з гімназії.
Краків, порушення батькових планів, перші проби пера
Батько непорушно стояв на своєму: Василь буде вчитись і буде лікарем. Тому Стефаник мусив попрощатися з народницькими ідеями й поринути в медицину в Ягеллонському університеті. Медицину не любив і відчував, що це не його стихія. Та не хотів зломити батьків заповіт. Тут він познайомився з польським медиком, філософом та громадським діячем Вацлавом Морачевським та його дружиною Софією. Саме вони вселили впевненість в майбутнього новеліста, що він має іскру Божу до літератури. І Стефаник відчув за спиною крила – почав писати. До того він наважився і порвав з медициною остаточно. Під опікою Софії Морачевської Стефаник починає писати свої твори. Хоча, сам митець згадував у автобіографії, що писати почав ще в гімназії, але боявся глузувань товаришів, і заховав до шухляди свої творіння.
Стрімкий злет і болісне потрясіння
Стефаник відчув свій потенціал. Він поринає в атмосферу модернізму з головою, знайомиться з багатьма митцями Європи, натхненно вивчає нові течії та віяння. Вишукано вдягається та відвідує світські заходи. На цій хвилі піднесеності у 1899 році виходить відома «Синя книжечка» – збірка з 15 новел, яка стала помітним літературним явищем. Тогочасні світові видання виказували захоплення його модерновими творами. Не поділяв таку думку тільки батько, який відмовився утримувати сина через його непокору. За рік виходить наступна збірка – «Камінний хрест», що так само із захватом була сприйнята в богемному світі. А потім сталося горе, яке надломило поета, – померла мама.
Це було потрясіння для митця з надчутливою душею. Він замкнувся в собі, з батьком стосунки не налагодились, жив у друзів, писав, але написане знищував, оскільки якість написаного не задовольняла його. В цей період відновив просвітницьку діяльність, їздив селами з виступами, читав свої твори.
Сімейне вогнище, громадська діяльність та примирення з батьком
Під час таких мандрівок селами з просвітницькими ідеями молодий Стефаник познайомився з Ольгою Гаморак, донькою священника, яка згодом стала його дружиною та матір’ю трьох синів. Жило молоде подружжя в сусідньому селі Стеців, оскільки батько ще сердився.
Згодом Стефаника обрали послом до Австрійського парламенту. Василь Семенович з головою пірнув у громадську роботу, і цілих десять років натхненно трудився на благо українського народу. Є свідчення, в яких згадується, що Стефаник приймав кожного, хто звертався до нього і старався допомогти. В цей період Стефаник нічого не написав. Нарешті батько здався і пішов на примирення із сином, він виділив земельну ділянку і допоміг збудувати дім, в який переїхала сім’я Василя Стефаника.
Потрясіння сімейні та світові
Здавалось, все вже налагодилось: з батьком помирились, знайшов сімейне щастя, збудував затишне сімейне гніздечко та росли три сини-соколи. Але все втратило сенс зі смертю дружини. Після тяжкої недуги у 1914 році її не стало. Не встигнувши відійти від втрати, Стефаник отримує новий удар – початок Першої світової війни. На тлі таких трагічних подій, після шістнадцятирічної перерви Стефаник почав знову писати. Він настільки глибоко поринув у ці процеси, що зживався з кожним образом. Це було дуже виснажливо і довго перебувати у такому стані зв’язку з вигаданим героєм і пропускати всі його болі через себе, а саме такими були його персонажі, не можна було. Стефаник навіть мав проблеми зі здоров’ям через це.
Радянське визнання і відмова від пенсії
Стефаник з приходом СРСР на Захід України не був заборонений, він вкладався в межі пролетарського письменника, який писав про село, гноблене багатіями. Йому це не подобалось, він знав про репресії у Великій Україні (так називав Україну сам Стефаник), про переслідування та нищення митців, про голодомор та безбожжя. Тому коли за станом здоров’я влада призначила йому пенсію, він з огидою відмовився від цієї подачки, хоча потреба у фінансовій підтримці була. Допоміг Андрей Шептицький, коли до нього дійшли чутки про відмову від пенсії, він виділив йому допомогу.
Кінець земного життя та світова слава
Василь Стефаник часто хворів, права частина тіла була паралізована, через надто емоційне світосприйняття виснажився і психологічно. На 65 році життя після серцевого нападу відійшов у засвіти.
Творчий доробок митця невеликий. Та його новели є яскравими зразками з життя тогочасних селян, попри те, що деякі сучасники Стефаника стверджували, що він «згущував фарби». Сам митець писав, що бажає «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Наперекір дуже високій самокритичності митця, ми можемо стверджувати, що йому це вдалось.
