Першого лютого у книгарні «Є» в Івано-Франківську відбулася презентація незвичайної книжки для дітей віком від 5 до 10 років під назвою «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама». Автор Оксана Драчковська хоч і вже досвідчена письменниця, проте це її перша робота для дитячої аудиторії, розказує ifrankivchanyn.
Про що казка?
У даній казці жінка підняла дуже важливе та актуальне питання – про інклюзію та особливих дітей. Сьогодні в Україні такий термін використовується для тих осіб, які потребують додаткового нагляду, допомоги, мають вади у розвитку. На разі в книжці мова йде про дитину, прикуту до інвалідного візка.
Це дуже добра казка, в якій простою мовою показано життя сім’ї, яка змушена боротися з такою бідою. Перед зайчиком-нестрибайчиком стоять важкі завдання та часом тільки рідна мати може допомогти йому. Він потребує натхнення, віри зі сторони дорослих у свої сили, можливості, та подекуди і захисту.
Автор вважає, що подібна казка мусить допомогти виховати у діток етичне та доброзичливе ставлення до людей з вадами розвитку. Книжка показує, що такі дітки існують, вони серед нас, та розказує, що саме може зробити звичайний школярик, щоб стати другом такому «зайчику».
Сама ідея книги з’явилася у Оксани вже давно. Коли вона привела власного сина в загальноосвітню школу, то вже на першій перерві їх обступили діти. Вони були вражені наявністю такого однокласника та задавали безліч запитань з приводу його становища. Дітям цікаво все, але часто вони не здатні належним чином та з повагою поставитися до вади іншої людини.
Зараз в нашому суспільстві до таких однолітків ставляться жорстоко, агресивно, висміюють їх та роблять всілякі капості. Тому дорослим треба уважніше поставитися до цього питання та навчити дітей поваги, етики, моралі та людяності. Автор постаралась у вигляді доброї казки донести до читачів своє прохання та можливо видасть ще серію подібних книжок, щоб хоча б через них донести до свідомості майбутнього покоління важливі цінності.
Інклюзія
Зараз в нашій країні є дуже багато дітей та дорослих з найрізноманітнішими вадами – слуху, зору, рухового апарату тощо. І їм надзвичайно важко пристосуватися до життя, адаптуватися в суспільстві. Не менший тягар лягає і на плечі близьких родичів. Оскільки автор відчула на власному досвіді всі недоліки у вихованні та становленні такої дитини, вона вирішила долучити до цього небайдужих.
Тільки навчаючи дітей з раннього віку, що довкола них існують люди з обмеженими можливостями, інваліди, які не винні у власному стані, та показуючи, що треба ставитись до них по-доброму, сприймати на рівні із собою, можна домогтися того, щоб суспільство не було таким черствим у даному відношенні.
Та на жаль поки існує інша тенденція. Дітям з інклюзією доводиться долати набагато більше перешкод у житті, ніж звичайним простим дітлахам. Вони рідко ходять у загальну школу, частіше проводять час вдома та з рідними, або з такими ж як вони самі. Тож більшість дітей навіть не бачили на власні очі ні разу тих, хто сидить в інвалідному візку та не знають, як з ними поводитись!
