Цю велику українську родину, як і багато інших, спіткала лиха доля війни. Чоловік, дружина та десять їхніх прийомних дітей опинилися у пеклі бойових дій. Аби вижити самим і врятувати своїх дітей, буди змушені залишити рідну домівку і зараз сподіватися, що буде куди повертатися, пише ifrankivchanyn.com.
Протягом двох місяців вони ховалися у підвалі свого помешкання у селі на Харківщині. Та коли таке життя стало нестерпним, а ситуація почала загострюватися, Оксана з дітьми виїхали на Захід України. Оселилися в Івано-Франківську. Про те, як рятувалися від війни, пережитий жах і де те, де зараз оселилися, жінка розповіла «Суспільному».
Оксана каже: коли переховувалися у підвалі від обстрілів, попри страх, сподівалися, що ситуація покращиться. Так тривало від початку повномасштабної агресії рф проти України і аж до квітня. Однак село було розташоване у 20 кілометрах від кордону з агресором, тому згодом зрозуміли: треба виїжджати.
Жінка пригадує: електрики у досі не було з початку повномасштабної війни, тож довелося запускати в роботу міністанцію, яка їх рятувала. Думали: жити якось можна, аби тільки не обстрілювали. Проте ворог мав на те свої підступні плани: від обстрілів вікнах будинку Оксаниної сім’ї повибивало скло.
Будинки знищували, селом їхала російська техніка
Важко було пояснити дітям, що відбувається, особливо маленьким. Меншим розповідали, що надворі – салют, старші все розуміли самі. Жінка зізнається: було дуже страшно, особливо коли побачили, що під обстріли потрапляли будинки сусідів, а техніка російських окупантів їхала селом. Сім’я наважилася залишити рідну домівку та тікати від війни, коли «прилетіло» у будинок, розташований неподалік.
Завдяки волонтерам Оксані з молодшими дітками вдалося добралися до Дніпра, а чоловік та старші діти вирішили поки залишитися, аби оселя не потрапила на розграбунок мародерів.
Сама ж дорога порятунку також була не легкою: поки їхали – молилися, аби обстріли, під які потрапили, не стали для них фатальними. Усюди були блокпости. Найважче було витримувати дорогу дітям. Прорвалися.
Понад усе хочуть… додому
Зараз сім’я у безпеці: у Франківську мешкають вже близько місяця. Прихисток знайшли в монастирі. Жінка вдячна небайдужим людям, що піклуються про неї та її діток, однак не приховує, що хоче додому. Каже: де б добре не приймали, хочеться у рідну домівку та краї.
Проте Оксана розуміє: повертатися назад поки небезпечно. Це добре розумів і її чоловік, який невдовзі вивіз із Харківщини інших їхніх дітей. Каже, що загрози ворожих обстрілів нікуди не зникли, село й надалі «накриває» ворожа артилерія, тому повертатись додому найближчим часом сім’я не планує.
Проте жінка запевняє: знають, що наші воїни роблять все можливе, аби звільнити усі українські землі від ворога, в тому числі і усю Харківщину, в одне із сіл якої так мріє повернутися ця родина переселенців. При цьому вони не втрачають віри, що скоро таки повернуться у рідну домівку. Цього найбільше хочуть і чекають.