7 Грудня 2022

Вижив – винен: як франківці борються із синдромом вцілілого

Related

Лікувальна глина регіону

Чи знаєте ви, що люди створені із глини? Наприклад,...

Огляд онлайн казино Goxbet: У чому перевага гри онлайн?

GoxBet – багатофункціональний інтерактивний майданчик азартних розваг, що конкурує...

Епідемії в історії міста

Сучасна медицина лікує від багатьох, колись смертельних хвороб. Та...

До чого призводить схуднення. Випадки анорексії в місті

Поняття краси - відносне. Людина сприймає зовнішність іншої через...

Традиційний одяг на Прикарпатті. Як вдягалися гуцули

Переглядаючи старі фото давніх мешканців нашої місцевості, можна побачити...

Share

Івано-Франківськ став надійним тилом для України. Він гостинно прийняв внутрішньо переміщених осіб, допомагає захисникам на передовій, турбується про мовний фронт. Багато франківців відчувають себе винним за те, що вони в безпеці. Часом не допомагає навіть волонтерство. Завжди здається, що цього недостатньо, коли на сході помирають рідні незнайомці. У кожного це відбувається по-різному. Хтось це професійно приховує, а хтось опускає руки, тому що не знає, як з цим боротися. Безпека сьогодні, насправді, двозначна для кожної людини. Ніхто не знає чого очікувати завтра, проте не варто забувати жити у вирі подій, які відбуваються навколо нас. Деякі люди зіштовхнулися із цією проблемою ще до повномасштабного вторгнення, тому зараз для них синдром вцілілого не є чимось новим. Деякі люди вже звикли жити із синдромом вцілілого. Далі на ifrankivchanyn.

Що таке синдром вцілілого?

Синдром вцілілого – це відчуття провини через те, що людині вдалося вижити у складній ситуації, яку не змогли пережити решта людей. Зазвичай це відчувають люди, яких хтось врятував ціною власного життя. Дехто картає себе за те, що міг би врятувати товаришів, якщо б більше постарався.

Цей термін колись використовували до тих, хто пережив Голокост, вже з часом його поширили на людей, які вціліли після автокатастроф, стихійних лих, епідемій, військових конфліктів.

Франківці та синдром вцілілого

Ігнатюк Богдан – мешканець Івано-Франківська, студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Він відчув на собі цей синдром ще до повномасштабного вторгнення росії на територію України.

«Це з’явилося зненацька та це пост-фактична думка тієї особистості, яка наштовхує тебе на ті чи інші види діяльності в майбутньому. Тобто це може бути якась злість, ненависть або самоцькування».

Богдан вважає, що останній термін зустрічається найчастіше, адже ти звалюєш на себе вину за обставину, яка трапилася. У молодого франківця були два товариша, які закликали його на святкування дня народження. Один друг загинув в той день загинув одразу, а інший ще протримався два тижня.

Останнього пробували врятувати, проте він теж помер.

«Ти живеш з цією думкою, що ти в останній вечір спілкувався 41 секунду по телефоні з другом. А наступного дня пожежники не можуть виламати двері квартири без власника, тому що по регламенту та закону це не передбачено. І на похороні в тебе питають: «А чому ти не забрав їх до вечірнього клубу, якщо ти міг?» – І ти починаєш цим жити».

Під час війни Богдан набагато гірше відчуває синдром вцілілого. Він вважає, що навіть багато американців почали помічати це за собою на теренах  своєї території.

Богдан запевняє, що цей синдром невиліковний. Особливо тоді, коли ти бачиш, що людина декілька секунд з тобою спілкувалася – гине або втрачає кінцівку потім.

Те, що пережив хлопець, називає це ментальним психологічним жахом. Тільки стала структурована психіка може витримати такий тиск. Тільки з часом людина намагається аналізувати те, що вона пережила чи побачила. Богдан не бореться з цим синдромом. Проте радить читати більше книг, слухати музику та задіювати свою уяву до своєї психіки. Також можна писати, щоб передавати свою біль на папері. Допомагають теж музичні інструменти. Особливо тоді, коли ти тільки починаєш вчитися на них грати.  Питання, яке душить Богдана на протязі всього життя – чому не я, а вони чи він? Адже сам пережив ситуацію, після якої задав собі вперше це питання. Складно також було відправляти друзів у останню путь. Завжди здається, що та людина, яка вижила, вона гірша, а та, яка померла – краща. Тому звідси й виникає це питання.

Повномасштабне вторгнення змусило не одну людину страждати від синдрому вцілілого. З цим складно боротися, але й з цим важко жити. У кожної людини індивідуальний підхід до себе ж самого. У такому випадку можуть допомогти тільки психологи, якщо ситуація вже настільки критична, що людина не може нормально функціонувати.

.,.,.,.