З незапам’ятних часів українська жінка прагнула бути красивою, а тому використовувала прикраси. Мали вони різне призначення. Захистити від зла і нечисті або підкреслити соціальний статус жінки. І якщо захисними оберегами на кшталт обручок, каблучок чи натільних хрестиків не гоже було хвалитися, то якраз прикрасами, які одягалися поверх одягу, хвалитися було якраз дуже доцільно. Такі прикраси красномовно свідчили про їхнє положення в суспільстві, рівень достатку сім’ї та ще багато інших речей. Традиційною жіночою прикрасою на Івано-Франківщині був ґердан. Далі про ці прикраси на ifrankivchanyn.com.
Оберіг і прикраса
Ґердан (в перекладі з тюркської мови “шия”) – стрічкова довга роздвоєна прикраса, яка виготовляється з бісеру, шляхом нанизування їх на нитки. Одягається ґердан на шию. Для створення такого виду прикрас використовується бісер чи намистинки різних кольорів, утворюючи геометричний, рідше рослинний орнамент. Він міг бути суцільним, а також виготовлявся як стрічка із зачіпкою.
На Гуцульщині ґердан був трішки видозмінений і називався “силінка” (від слова “насилювати”). Такий вид прикрас був, так би мовити, не вертикальний, як традиційний ґердан, а горизонтальний. Силянка, на відміну від ґердана, обтікає і прилягає до шиї, на кшталт коміра, закриваючи шию повністю. А от ґердан утворює стрічку, яка закінчується своєрідним кулоном, але шию не закриває.
Інша версія відмінностей цих двох прикрас, що ґердан — це святкова прикраса, а от силянка — це на щодень, щоб прикрити оголену частину тіла від зайвих очей.
За словами дослідниці гуцульських ґерданів з понад 20-літнім досвідом Анни Богдан, як тільки народжувалася дівчинка в гуцульській сім’ї, бабуся починала плести для неї ґердан-оберіг, підбираючи кольори відповідно до кольору очей та волосся. Вона також розповідає, що бісер був дуже дефіцитним, його привозили аж з Австрії. Така прикраса була не з дешевих, і дозволити його могли не всі сім’ї. Замість ниток використовували шерсть з кінського хвоста.
Такий вид прикрас не був поширеним на іншій території України, окрім заходу. Він рідко зустрічається на Волині, Буковині чи Поділлі. А от саме в Галичині він був майже обов’язковим атрибутом жіночого строю.
Зараз майстрині стараються виготовити унікальні речі, але раніше були сакральні елементи, які використовувалися всіма. Перш за все прикраса мала оберігати від поганого ока, пристріту та інших бід, які могли спіткати жінку. До прикладу, горизонтальна лінія символізувала землю, ромб — сонце, хвиляста лінія — воду, а хрест — вогонь. Комбінація цих геометричних знаків створювала красиві орнаменти. З часом сакрально-захисний зміст був втрачений, але візерунки продовжували й продовжують використовувати, милуючи око.
Регіональні особливості
Люди, які добре обізнані з мистецтвом творення ґерданів, здалеку можуть впізнати чи визначити з якого регіону власник прикраси чи де він був виготовлений. Секретами ділиться знана майстриня та дослідниця бісероплетіння Івано-Франківщини та всієї України Марія Чулак. Пані Марія протягом багатьох років вивчала, досліджувала та передавала і передає свої знання всім охочим. Майстриня доклала багато сил та енергії, щоб ґердан був занесений до Національного переліку елементів культурної спадщини України. Вона таки добилася свого. Влітку 2023 року ґердан був таки ушанований цим визнанням.
На Косівщині переважали ці прикраси, виготовлені із синього чи білого бісеру. А от в селі Космач превалював жовтий колір. Це село називають “оселею сонця”, оскільки жовтий з відтінками тут у всьому: у вишивці, у головних уборах та в цілому в одязі. Тож коли збирається народ на велике свято, то вся округа палає жовтогарячими фарбами, наче сонце.
Верховинський район представлений менш різноколірними чи яскравими ґерданами, але з дуже чітким геометричним ромбоподібним малюнком. Часто верховинські прикраси були зроблені на темному тлі, а часто навіть чорного кольору. Це, за словами ще однієї знаної майстрині з Прикарпаття Галини Кутащук, не пов’язано з песимістичними настроями верховинців, а з тим, що вони проживають ближче до Чорногори.
Коломийщина та Надвірнянщина використовували теплі та світлі кольори бісеру для силянок та ґерданів. В Калуші та його околицях переважав рослинний орнамент.
Іван Франко, Леся Українка та ґердани
Відомо, що Прикарпаття часто полюбляли відвідувати визначні українські діячі. Тож і ґердани вони бачили та захоплювалися їхньою красою. У своєму щоденнику Іван Якович Франко згадує одну курйозну ситуацію, яка трапилася з ним та його дружиною, коли вони перебували в Карпатах. Відвідавши ярмарок, вони уподобали ґердан в однієї з прикарпатських жінок. Після перемовин з продавчинею Франко його придбав для дружини. Та не встигли вони відійти від прилавка, як та зняла лемент, голосячи: ”Ой боже ж мій! Тепер я перед цілим селом зганьблена, як можу я показатися між людей така гола без драбинки?” (В деяких регіонах ґердан називали драбинками). Інцидент був вичерпаний, коли Іван Якович запропонував доплату у вигляді кількох крейцерів.
Леся Українка, мандруючи до своєї подруги Ольги Кобилянської, яка перебувала в Чернівцях, зупинилася на Прикарпатті. Тут вона побачила гуцульські силянки та була в неймовірному захваті від них. Вона придбала кілька варіантів ґерданів для себе та на подарунки для рідних. Відома поетеса їх так полюбила, що завжди одягала ґердан на свята. До сімейної традиції Косачів одягати ґердани долучилася і матір Лесі — Олена Пчілка. В цьому ми можемо переконатися діставши 200-гривневу купюру, на аверсі якої Леся Українка з гуцульською силянкою на шиї.
Чи ґердан тільки жіноча прикраса?
Серед деяких дослідників-істориків побутує думка, що спочатку ґердан був суто чоловічою прикрасою. Мав вигляд розетки із дзеркальцем посередині. Називався він висьорок (від слова висіти) або котильйон. Чим більшою була така бісерна прикраса, тим поважнішим вважався чоловік. Цікавим є той факт, що такі котильйони були неодмінною прикрасою форми вояків УПА. Ця прикраса чіплялася з лівого боку над кишенею, рідше під нею вояка або носилася як краватка. Виготовляли його матері, сестри, наречені чи дружини воїнів як оберіг.
Проте мудрі українські жінки використали ідею такого виду прикрас, дещо видозмінивши форму, та отримали суто жіночу прикрасу для себе. І якщо побачити чоловіка зараз з прикрасою з бісеру, неможливо, то такі жіночі можна з легкістю побачити чи не щодень. 
З чим носити ґердан
Раніше без цієї прикраси жінки не виходили на вулицю. Вважалося дуже поганим тоном не одягти силянку чи ґердан, так само як і вийти без хустки. Для залякування дівчат та молодиць гуцули придумали повір’я-страшилку. За ним дівчина чи жінка, коли прийде час помирати, а вона не носила оберіг, до неї приповзе змія та обів’є шию. Після смерті доведеться ходити з гадюкою на шиї стільки днів, скільки днів не одягалася прикраса. Тому традиція носити ґердан чи силянку в регіоні відійшла в небуття аж з приходом Радянської влади. На додаток, якщо ще в той час вишивка була дозволена, то якраз цей вид прикрас був заборонений окупаційним режимом.
У наш час ці прикраси одягають на свята до вишиванки. Та, на думку вже згадуваних майстринь Марії Чулак та Галини Кутащук, їх цілком доречно одягати в будні до светра, гольфу, сорочки чи блузки та плаття. Ця прикраса органічно буде пасувати до будь-якого стилю.
