29 Березня 2024

Суддя, адвокат, громадсько-політичний діяч, доктор права – Михайло Литвинович

Related

Як вибрати зимове взуття для дівчинки у Франківську: головні моменти

Дитяча ніжка росте настільки швидко, що подекуди за сезон...

Талановиті сучасні письменники Івано-Франківщини

Сучасна українська література наповнена талановитими письменниками, які у своїх...

Особливості та різновиди металорізального інструменту

Інструмент для обробки металу – це поширені конструкції, призначені...

Якими є кращі ігрові автомати Pin Up Casino?

Сучасні гравці є надзвичайно вимогливими. Це можна пояснити постійно...

Безпека та комфорт: Ключова роль шиномонтажу

Шиномонтаж – це не просто процедура заміни шин, це...

Share

20 століття на Галичині ознаменувалось активним розвитком української правової діяльності. Адміністрація регіону була за поляками, втім, судочинство належало українцям. Чи то влада не догледіла, чи це була свідома політика, але навіть анексія Заходу України не могла повністю усунути від влади українських суддів. Про відомого місцевого правознавця М. Литвиновича – у статті на ifrankivchanyn.com.

Шлях до адвокатури

Щоб вивчитись на адвоката чи суддю потрібно було пройти довгу дорогу. Спочатку людина повинна була отримати докторський диплом. Згодом, практикуватись рік в суді та мати шість років адвокатської практики. Без іспиту теж не обходилось. В 30-х роках було скасовано докторат. До адвокатської практики допускались ті, хто, раніше, без докторського ступеня звільнявся зі суду, та адміністрації.

Михайло Литвинович в 19 столітті був одним із найзатребуваніших знавців права серед українців. Він мав ступінь доктора, був суддею, адвокатом, громадсько-політичним діячем. Його цікавила не лише юриспруденція, Литвинович видав власний альманах “Ruthenische Revue”. Це був український інформаційний двотижневик на німецькій. Його видавали у Відні в 1903-1905 роках. Крім того, Михайло Литвинович писав наукові праці з різних галузей права та творив власну політичну концепцію Української держави.

Без пана Литвиновича не обходилось і громадсько-політичне життя в державі. В Буковинській Національній Раді він був секретарем Українського Крайового Комітету Буковини. Займався публіцистикою.

Молоді роки

Народився Литвинович в 1878 році в сім’ї Івана Литвиновича та Антоніни Пахньовської. Навчався у Львівській гімназії та Віденському університеті. Коли був в гімназії, почав брати участь в організації “Просвіта”. Перебуваючи у Відні, був учасником товариства “Січ” та робітничого товариства “Родина”. З 1902 року почав свою роботу суддею у Вижинці, а в 1912 – Садгорі.

В 1910 Литвинович одружився з дочкою священника з Кутів Стефанією. Його п’ять дітей були пластунами. В Коломиї, а згодом і в Станиславові, завершували навчання в українських гімназіях. Його дочка зберігала листування між Михайлом Литвиновичем та Романом Сембратовичем, котрий був громадсько-політичним діячем і юристом. Сембратович писав, аби Литвинович відправив йому необхідні книги, а також подав повідомлення в місцеві газетні редакції про те, що альманах “Ruthenische Revue” вийшов. Сам пан Сембратович хворів та потребував фінансової допомоги. Проте, він знаходив фінанси, аби допомогти українським літераторам.

Окупація і доля правника

Прихильність Литвинович отримав і від відомого в 19 столітті міністра часів Директорії УНР, громадсько-політичного діяча, Івана Липи. В листуванні збереглись твори, заборонені цензурою, факти про роботу над “Багаттям” 1905 року. Редактором “Багаття” був Липа. В листах є дані про те, як після друкованого тиражу, альманах відсилали в різні регіони. 

Після того, як Литвинович в 194 році емігрував у Відень, повернувся на Буковину в 1918. З того часу брав активну участь у встановення української влади в регіоні. В жовтні було створено в Чернівцях Українськиий  Крайовий Комітет Буковини – делегатуру УНРади. Тут Михайло Литвинович працював секретарем.

Працюючи секретарем Крайового Комітету, Литвинович восени, 1918 року, взяв участь у всенародному вічі Народного Дому в Чернівцях. Через п’ять днів прилетіли повідомлення від генерала Я. Задіка, про те, що почалась окупація на Буковині.

Взимку 1919 окупаційна румунська влада влаштовала  Литвиновичу арешт. В результаті сприяння Червоного Хреста, його з іншими активістами Національної Ради звільнили з тюрми, при умові, що вони на десять років виїдуть з Буковини.

Діяльність в Станиславові

Михайло Литвинович взяв свою сім’ю та переїхав до Станиславова. На той час Старе місто було столицею ЗУНР. Правник займався перекладом праці “Про алкоголь” Августа Форелія. За якийсь час, Литвиновича взяли до УНРади. З квітня 1919 року пан Михайло став радником в Станиславському міському суді. Литвинович активно працював над розробкою офіційних документів ЗУНР.

Публіцистичні статті та розвідки, що виходили з-під його руки, містили обґрунтування права українців мати власну державу та визначення її міжнародно-правового статусу. Литвинович виражав свою позицію щодо того, що Українська держава в новітній добі повинна ґрунтуватись на демократії, народній організації суспільства, громадянських свободах, народоправстві, гарантіях політичних, соціальних, національних та економічних прав громадян. На жаль, через певний час українська влада змушена була здатись під ударами Польщі.

Адвокатура в окупації

Коли Станиславів був окупований, Литвиновича звільнили з роботи. Втім, йому було запропоновано роботу на засадах його переходу в римо-католицьку віру. Він, звісно, відмовився. Пан Михайло перекваліфікувався на адвоката. Після адвокатської практики у відомого адвоката Лева Ганкевича, який знався на кримінальних політичних процесах, Литвинович відкрив свою канцелярію у Гвіздці.

В 1922 Литвинович продовжив адвокатську діяльність зі Стефановичем Романом, керівником місцевої “Просвіти”. Він в часи ЗУНР обіймав посаду комісара в Заліщиках. В ті роки, в Станиславові був “адвокатський квартал”. Він простягався по вулицях Глуховського і Блінського (Чорновола та Сахарова нині). Саме тут, в 1927, відкрив власний офіс адвокат Михайло Литвинович. 

Фелинський Ю. у своєму альманасі Станиславської землі зазначав, що він починав свою правничу кар’єру в канцелярії Литвиновича як аплікант в 1934. Після нього аплікантами в пана Михайла були доктор Роман Верес, котрий був головою Товариства Українських Бібліотекарів Америки та доктор Богдан Савчак.

Пан Литвинович – активний учасник культурного життя в місті. Був членом в “Українській бесіді” та головою батьківського комітету в українській чоловічій гімназії, членом “Просвіти”, Товариства опіки молоддю, брав участь в Науковому товаристві ім. Шевченка та ін. Займався опікою в пристаниславській в’язниці над політичними в’язнями. Небайдужим був і до української літератури. В його бібліотеці знайшли багато наукової, художньої літератури, яку він перекладав з німецької, багато прислів’їв та приказок. Крім того, його цікавила сільська економіка. Професор Чайківський відзивався про адвоката як про чесну, порядну людину та великого спеціаліста.

Коли на Заході України правили “червоні визволителі”, Литвинович був частим гостем управління НКВС. Сім’я була випроваджена з власного дому та разом з головою сім’ї вписана в списки для вивезення в Сибір. Та цьому став на заваді напад Німеччини на СРСР.

Влітку 1941 Литвинович став головою міського суду та займався пошуком доказів злочинів НКВС. Це сталось після того, як восени 1939 в Станиславові було ув’язнено адвокатів доктора Ю. Олесницького, доктора І. Поповича та директора місцевого банку Т. Мартинця. Та не тільки їх. В станиславській в’язниці вийшов рапорт, в якому було вказано більше як 1000 прізвищ неугодних, страчених в місті.

В липні 1941 пройшов похорон українських політичних в’язнів, яких розстріляло НКВС. Після початку окупації німці намагались всіляко демонструвати наслідки комуністичного режиму, наприклад, на загальний огляд було виставлено місця репресій. В той час знайшли поховання в урочищі Дем’янів Лаз на околиці міста. Та дослідження останків тоді ще ніхто не робив. Коли німецька влада зайняла адміністрацію, Литвинович покинув пост судді та зайнявся адвокатурою.

СРСР вдруге повернулись на Західну Україну та Литвинович не мав наміру покидати Станиславів. Він займався бухгалтерією в міській установі, а в 1944 пішов на пенсію. В грудні підхопив запалення легень та помер. 

За те, що Литвинович був незмінним представником національно-державного  напрямку українського правознавства, всі його наукові труди замовчувались. Він розробив політично-правову концепцію Української держави та правову теорію. Згідно з ними, основними принципами були: народоправ’я та свободи громадян, національна ідея та демократія, відповідальність державної влади перед народом та контроль над нею громадськості. Навіть в сучасній Україні його принципи не втрачають актуальності. 

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.